Із Wigan просто в космос
Спочатку The Verve не намагалися писати стадіонні гімни. Richard Ashcroft на вокалі, Simon Jones на басі й Peter Salisbury за барабанами зналися ще зі школи у Wigan. Nick McCabe приєднався пізніше й майже відразу змінив музичні можливості гурту. Амбіція Ashcroft перевищувала його тодішню майстерність. Йому ще не були потрібні готові пісні, бо більше цікавило бачення музики, здатної вирвати людину з буденності й показати щось поза межами зору. McCabe вмів надати цьому баченню звучання. Його гітара не вела композиції звичайним рифом; вона розтягувала їх, огортала реверберацією й залишала в постійному русі. Гурт, що тоді ще називався Verve, не хотів копіювати Stone Roses чи приєднуватися до мадчестерської вечірки. Музиканти воліли годинами імпровізувати, дозволяючи одній басовій лінії кружляти, поки вона не починала діяти як гіпноз. Чи можна побудувати пісню без чіткої межі між початком і кінцем? Wigan відповів чотирма молодими людьми, для яких традиційна форма пісні була надто тісною.
Перші сигнали з орбіти
Сингли All in the Mind, She's a Superstar і Gravity Grave, згодом зібрані на The Verve EP, не звучать як обережні вправи початківців. Від перших записів гурт поводився так, ніби не мусив просити слухача про терпіння. Просто затягував його до свого світу й замикав двері. У She's a Superstar гітара McCabe рухається навколо мелодії, наче світло на воді. Jones тримає низький, рівний пульс, Salisbury дає ритму дихати, а Ashcroft не стає попереду гурту в ролі зірки. Його голос занурюється в музику й стає ще одним шаром звучання. Ще сильніше діє Gravity Grave, де бас і барабани створюють повільний, невблаганний рух, над яким гітара щохвилини розширює простір. Немає поспіху до приспіву чи нервового пошуку радійного гачка. Натомість є віра, що саме наростання здатне дати емоцію. І воно дає. Трек перестає бути збіркою куплетів і стає місцем, куди можна зайти на кілька хвилин, утративши відчуття часу.
Студія, доступна під час відпливу
Дебютний альбом A Storm in Heaven створювали в Sawmills Studio у Cornwall, на річці Fowey, куди можна було дістатися човном або дорогою, що відкривалася під час відпливу. Інший гурт міг би використати таку ізоляцію, щоб старанно відшліфувати готові композиції; Verve скористалися нею, щоб блукати далі. Продюсер John Leckie швидко зрозумів: упорядкувати цю музику за звичайними студійними правилами означало б забрати її найважливішу рису. Ішлося не про ідеальний звук малого барабана, найчистіший вокал чи гітару точно в центрі міксу. Треба було спіймати мить, коли четверо музикантів починають рухатися як один організм, хоча ніхто ще не знає мети подорожі. Кілька днів могло не народитися нічого вартого; потім одна імпровізація давала майже готову пісню. McCabe користувався дилеєм, реверберацією, тремоло, хорусом і зворотними відлуннями, але не ставився до ефектів як до колекції трюків. Він хотів розчинити знайому форму гітари. Одна фраза поверталася, накладалася на наступну й поступово втрачала чіткий початок. Інструмент звучав делікатно, а за мить заповнював увесь запис. Leckie не намагався зупинити цю погоду. Він просто добре розставив мікрофони.
Буря, якій не потрібні блискавки
Назва A Storm in Heaven прекрасно описує рух усього альбому, бо буря рідко з'являється тут як агресивний риф чи гучна кульмінація. Вона наростає між спокоєм мелодії та напруженням, записаним у гармонії. Ashcroft хотів творити музику, яка спочатку заспокоює слухача, а потім трохи ранить. Дебют Verve майже безперервно робить саме такий жест. Star Sail відкриває альбом як повільне випливання з темряви. Гітара пульсує вдалині, ритм не поспішає до жодної чіткої мети, а вокал нагадує сигнал із-за туману. Blue щільніша й важча, але навіть її найсильніші фрагменти огорнуті реверберацією; звук без тіні був би для цього гурту надто очевидним. У Slide Away холодна басова лінія Jones діє як гравітація. Salisbury будує навколо неї ритм, McCabe впускає розсіяне світло, а Ashcroft співає всередині аранжування, не над ним. Послухайте в навушниках і зверніть увагу, як важко назвати мить, коли гітара перестає бути інструментом і стає краєвидом. Butterfly починається спокійніше, але напруження терпляче зростає. У фіналі гітара розриває меланхолійну поверхню, бо емоція більше не вміщується в наявну форму пісні.
Альбом, що дивиться вгору
A Storm in Heaven можна назвати психоделікою, дрим-попом, шугейзом або спейс-роком. Кожне визначення влучає в частину звучання, але жодне не охоплює його цілком. Шугейз асоціювався з музикантами, схиленими над гітарними педалями. Verve користувалися схожими засобами, але дивилися значно вище. Окремі духові партії розширюють кілька треків, залишаючись глибоко в міксі; вони діють радше як зміна погоди, ніж як окремий голос, часом освітлюючи простір, часом роблячи його ще тривожнішим. Альбом не схожий на набір із десяти окремих пісень. Він працює як одна подорож, під час якої змінюються світло, температура й густина повітря. Це ще не The Verve часів Bitter Sweet Symphony, великих струнних і мелодій, які впізнаєш за кілька секунд. Саме тому дебют такий захопливий. Гурт іще не знав, чого світ від нього очікуватиме, тож міг дозволити собі зухвало залишатися всередині звуку, імпровізувати й шукати красу поза звичайною формою пісні. A Storm in Heaven не звучить як начерк майбутньої величі. Це цілісний, окремий світ: спокійний, гіпнотичний і постійно загрожений бурею. Небо ще не стало гірким, але цілком безпечним уже не було.
Коментарі
0