Давні голоси, м’який пульс, мелодії зі злегка потертими краями. У музиці Pejzaż є щось від квартири, де весь пообідній час стояли відчинені вікна. Сонце вже пішло звідти, але, торкнувшись підвіконня, усе ще відчуваєш його під пальцями. Так я думаю про Ostatni Dzień Lata. І так хотів би запам’ятати літо, що закінчується.
Pejzaż є проєктом Бартоша Кручинського. Його альбом Ostatni Dzień Lata вийшов 2018 року на The Very Polish Cut Outs. Заголовна композиція триває дев’ять хвилин і двадцять дві секунди. Чимало часу, щоб перестати поглядати на годинник. Зовсім мало, щоб попрощатися з тим, що досі хочеться втримати.
Кручинський будує цю музику з фрагментів давніших записів. У заголовній композиції зустрічаються, зокрема, Jedno rozstanie Ліліани Урбанської та Parę pytań Анджея Домбровського. Самі назви, Одне розставання і Кілька запитань, уже складаються у знайому послідовність. Щось трапляється. Потім ми довго намагаємося зрозуміти, що саме. Голоси походять з іншого часу, але їхні запитання легко знаходять нашу сьогоднішню адресу. Джерела семплів.
У цій колажній формі я впізнаю те, як пам’ятаю. Від цілого місяця інколи залишається інтонація одного речення. Від довгої розмови дрібниця, яка тоді здавалася неважливою. Усе навколо блякне, а цей фрагмент уперто зберігає колір. Його можна відтворити майже повністю. Навіть температуру повітря.
Сьогодні 22 вересня. Намагаюся зібрати своє літо, і щомиті щось вислизає з рук. Добре перемішується зі складним. Бувало, що їх розділяло лише кілька годин. Важко поставити такому літу одну оцінку. Зрештою, я дедалі менше хочу перетворювати власне життя на місце, де постійно треба складати якийсь іспит.
Я вдячний за добро. За близькість, із якою можна було дихати спокійніше. За сміх, який приходив без підготовки. За чиюсь присутність і за повернуте бажання на щось чекати. За музику, яку відразу хотілося комусь надіслати. Цей порив досі мене зворушує. Кілька хвилин звуку виявляються надто добрими, щоб залишити їх лише собі.
Я вдячний і за погані речі, хоча над цим реченням зупиняюся значно довше. Досі є те, чого я не розумію. Чого не можу ані пробачити, ані переболіти. Воно повертається в найневідповідніші миті й здатне зайняти всю кімнату. Я ще не вмію розповідати про це спокійним голосом. Про дещо взагалі не хочу розповідати.
Вдячність з’являється десь поруч. У тому, що я починаю розпізнавати власні межі, перш ніж вичерпаються сили. У більшій уважності до людей, поруч із якими не треба готувати кожне речення. У сміливості іноді залишити запитання без чергової спроби відповісти. Усе мене чогось учить. За частину цих знань я заплатив більше, ніж хотів.
Є уроки, після яких довго сидиш у порожньому класі. Дзвоник уже пролунав. За вікном хтось розмовляє, десь від’їжджає автобус, звичайний день триває далі. А ти й досі дивишся в одну точку. Лише згодом помічаєш, що зголоднів. Що стало прохолодно. Що хотів би почути знайомий голос.
Тоді мені допомагає така музика, як Pejzaż. Її ритм дає думкам заняття, а фрагменти, що повертаються, дозволяють трохи побути поруч із чимось знайомим. Мене завжди зворушує сам жест вибору зі старих записів чогось, що ще може прозвучати. Чийсь голос опиняється серед інших звуків. Зберігає свій вік, барву й тремтіння. У новому сусідстві ми починаємо чути в ньому щось іще.
Хотів би так само дбайливо ставитися до власної пам’яті. Зберегти добрі миті разом із тим, що справді відчував тоді. Пізніший біль так легко захоплює все, дописує себе до кожної фотографії, займає місце за кожним столом. Але ж той сміх був. І те полегшення теж. Були дні, коли я справді хотів, щоб вечір прийшов трохи пізніше.
Я залишаю їх собі. Без виправлення фіналів, без додавання обіцянок. Хочу пам’ятати, що вмів радіти. Що й досі вмію. Навіть якщо за мить повертається щось, із чим я все ще не можу впоратися.
Ostatni Dzień Lata вміщує для мене ці почуття в одному записі. Тепло й тягар. Бажання залишитися й усвідомлення плину часу. Сьогодні я дозволяю йому тривати всі дев’ять хвилин і двадцять дві секунди. Є ще стільки всього, чого я не вмію назвати.
Скоро доведеться зачинити вікно. На мить залишаю долоню на підвіконні.
Коментарі
0