Після Road to Rouen найлегше було б піти ще глибше. Supergrass могли розвинути меланхолію, простір і терплячіший спосіб писати. Натомість вони зробили щось значно передбачуваніше і водночас ризиковане. Знову викрутили підсилювачі й спробували повернути фізичну силу свого давнього звучання.
Я не певен, що це було найкраще рішення. Саме тому Diamond Hoo Ha залишається цікавим фіналом цієї історії.
Повернення до шуму, але вже без невинності
Альбом 2008 року створювали разом із продюсером Nick Launay, відомим роботою над потужним і безпосереднім звучанням. Важлива частина запису відбулася в берлінській Hansa Studios. Саме це місце мало достатньо рок-історії для кількох гуртів.
Supergrass передусім хотіли знову звучати фізично. Барабани Danny Goffey мали бити сильніше, ніж останнім часом. Бас і вокал Mick Quinn мали тиснути знизу. Гітара Gaz Coombes мала повернути бруд і вагу.
Після найтихішого альбому в кар'єрі виникла потреба в русі. Та була одна невелика проблема. Запланований рух звучить не так, як спонтанний.
Diamond Hoo Ha Man і рок-костюм
Diamond Hoo Ha Man оголошує новий напрям без жодної делікатності. Риф широкий, вокал наближається до глем-рокової манери. Усе звучить так, наче гурт хоче негайно повернути собі сцену. Це працює, але часом надто добре усвідомлює власну ефективність.
Bad Blood переконує мене значно більше. Пісня нервова, щільна й позбавлена зайвих церемоній. Барабани знову штовхають музику вперед, а не просто її обслуговують. У такі миті колишню хімію чути без жодних особливих зусиль.
Rebel in You теж тримається передусім на мелодії. Supergrass ніколи насправді не втрачали цього таланту. Gaz Coombes і далі міг знайти приспів, що миттєво оселявся в голові. Та не кожному доброму приспіву був потрібен повний рок-костюм.
Саме тут починається моя найбільша претензія до альбому. На I Should Coco гучність ішла від віку. На In It for the Money вона виростала з величезної впевненості. На Diamond Hoo Ha часом стає свідомо обраною програмою.
Різниця невелика, але її дуже добре чути. Природну енергію не повернеш самим налаштуванням підсилювача. Зате можна напрочуд переконливо відтворити її зовнішню форму.
Коли власна мова стає зручною
Альбом не поганий, і було б шкода стверджувати протилежне. У ньому є кілька справді добрих пісень і сильні моменти спільної гри. Він також нагадує, якою чудовою ритм-секцією були Quinn і Goffey. Проблема починається тоді, коли рок-поза випереджає музику.
Whiskey & Green Tea цікавіша як задум. Інші менш очевидні композиції теж не залишають тривалого сліду. Supergrass уже точно знають, як мають звучати Supergrass. Це знання водночас стає допомогою і тягарем.
Це дуже людський етап будь-яких тривалих творчих стосунків. Спочатку випадково відкриваєш власну мову. Потім вчишся говорити нею вільно. Зрештою можеш помітити, що кожне речення звучить знайомо.
Diamond Hoo Ha посів дев'ятнадцяте місце в британському альбомному чарті. Результат був слабшим, ніж у більшості попередніх релізів. Та я не бачу тут історії раптового мистецького падіння. Мене більше цікавить повільне виснаження спільної цікавості.
Інструменти й далі працювали, а музиканти знали їх досконало. Усе важче було знайти нову причину ними скористатися.
Release the Drones і мить виснаження
Після цієї платівки вони почали працювати над новим матеріалом. Проєкт мав робочу назву Release the Drones. Однак сесії вже не приносили колишнього задоволення. Згодом Coombes згадував час, коли походи до студії стали важкими.
У 2010 році Supergrass оголосили про припинення діяльності. Їм не знадобилися видовищна війна чи публічні звинувачення. Розпад мав менш ефектну, але, мабуть, важливішу причину. Спільна робота перестала давати достатній привід продовжувати.
Саме тому сьогодні Diamond Hoo Ha цікавить мене ще більше. Він не звучить як велике прощання, написане з належним запасом часу. Він звучить як гурт, що намагається повернути хімічну реакцію п'ятнадцятирічної давнини.
Іноді їм справді вдається запустити її знову. Іншим разом залишається лише дуже влучний опис давнього імпульсу. Різниця між цими станами фактично визначає весь альбом.
Вони не мусили бути геніальними весь час
Supergrass повернулися на сцену 2019 року, тож фінал не був остаточним. Це, зрештою, пасує всій їхній історії. Великі заяви ніколи не були їхнім найцікавішим засобом висловлювання. Значно краще їм удавалися мелодії, рифи й спільна гра.
Я також не хочу завершувати цю серію твердженням про геніальність. Такий підсумок був би зручним, але цілком непотрібним. Supergrass не завжди були геніальними, і це добре. Вони бували чудовими, часом нерівними, часом надто впевненими у власних рефлексах.
Утім, більшу частину кар'єри вони залишалися надзвичайно музичним гуртом. Уміли писати приспіви, не соромлячись їхньої чіпкості. Також могли змінювати звучання, не втрачаючи характеру повністю. Коли збивалися з напрямку, зазвичай усе одно залишалася добра пісня.
Diamond Hoo Ha не є прихованим шедевром Supergrass. Його не треба реабілітувати лише тому, що він завершує дискографію. Він цікавіший як документ гурту, що шукає колишню іскру. Іноді знаходить вогонь, іноді лише запах диму.
Мені цього вистачає значно більше, ніж красивої легенди. Supergrass дозволили собі бути нерівними. Завдяки цьому їхні найкращі миті не потребують додаткової глазурі.
Після більш ніж десятиліття гри вони не стали власним пам'ятником. Вони залишилися гуртом, який досі часом хочеться увімкнути. Не тому, що все зробили бездоганно. А тому, що коли справді влучали, одразу було зрозуміло чому.
Коментарі
0