І цього разу вони справді виїхали з Англії. Після чотирьох альбомів Supergrass уже не мали нікому нічого доводити. Могли перестати наздоганяти власну молодість і пошукати іншого темпу. На Road to Rouen саме темп змінюється найбільше. Йдеться не лише про повільніші пісні й спокійніші аранжування. Уперше гурт починає довіряти тиші так само, як приспіву.
Франція, або трохи далі від власного образу
Альбом створювали у Франції, неподалік Руана, поза щоденним ритмом британської музичної індустрії. Уже саме місце віддаляло гурт від лондонського тиску. Назва жартома відсилала до Road to Ruin Ramones. Та музика під цією назвою жартувала значно рідше.
Зміна виникла не лише з бажання експериментувати. Gaz Coombes, вокал і гітара, та клавішник Rob Coombes пережили смерть матері. Барабанщик Danny Goffey тим часом мав справу з неприємною увагою британських таблоїдів. Колишня легкість уже не могла повернутися в тій самій формі.
Не обов'язково знати ці історії перед прослуховуванням альбому. Їхню вагу все одно чути в музиці. Supergrass не починають раптом звучати як зовсім інший гурт. Радше як ті самі люди, що дивляться на світ трохи пізніше.
St. Petersburg і музика, яка перестає поспішати
St. Petersburg найкраще показує масштаб цієї зміни. Фортепіано, струнні й спокійніший вокал не змагаються за першість. Кожен елемент отримує більше простору, ніж раніше. Мелодія не мусить одразу вести до великого приспіву. Вона може якийсь час просто існувати й набирати значення.
Для гурту, пов'язаного з рухом, це величезна зміна. На перших альбомах тиша зазвичай означала мить перед наступним прискоренням. Тут тиша стає частиною самої пісні. Між акордами з'являється повітря, якого раніше вони майже не потребували.
Tales of Endurance (Parts 4, 5 & 6) розвиває напругу терплячіше. Коли музика нарешті набирає ваги, вона не звучить знайомо. Це не спроба відтворити енергію Richard III чи Lenny. Supergrass відкривають тяжкість, побудовану на очікуванні, а не швидкості.
Roxy заходить ще далі у психоделічний простір. Пісня майже не переймається радіоформатом. Вона розгортає власний краєвид і дозволяє йому спокійно дихати. Low C легша, але водночас елегантніша. Колишній поп-інстинкт і далі працює, просто втратив потребу хизуватися.
Риф перестає бути цілим краєвидом
Навіть титульна композиція показує іншу логіку гурту. Supergrass і далі вміють написати сильний гітарний риф. Та цього разу риф не мусить вести за собою все. Він є одним елементом більшої картини.
Краєвид, мабуть, найточніше слово для цієї платівки. Попередні альбоми часто нагадували низку чудово написаних пісень. Кожна мала власний характер, енергію й задум. Road to Rouen працює радше як замкнений простір. Пісні залишаються окремими, але починають дихати одним повітрям.
Завдяки цьому спокійніші моменти не звучать як перерви. Ми вже не просто чекаємо на наступний сингл. Альбом вимагає від слухача трохи більше терпіння. Натомість дає рідкісну для пізньої дискографії річ: не завжди відомо, куди він поверне.
Я не певен, що це найкращий Supergrass. На In It for the Money більше видатних пісень. I Should Coco має енергію, яку пізніше неможливо було відтворити. Та Road to Rouen перемагає власною непередбачуваністю. Після десяти років діяльності гурт і далі міг здивувати самого себе.
Дорослість без обов'язку бути серйозними
Тодішні слухачі могли сприймати цей спокій дуже по-різному. Для одних він означав зрілість, для інших втрату колишнього імпульсу. Обидві реакції здаються мені цілком зрозумілими. Той, хто колись закохався в Caught by the Fuzz, міг сумувати за галасом.
Мене значно більше цікавить зовсім інше. Supergrass нарешті перестали поводитися як власний спогад. Вони вже не намагалися звучати як хлопці з 1995 року. І не мусили вибачатися за власний вік.
Саме тому Road to Rouen так добре старіє. Це не альбом, який проголошує велику мистецьку зрілість. Такі заяви зазвичай старіють жахливо. Тут зміна відбувається передусім у звучанні. Музиканти залишають більше місця для гармонії, фактури й настрою.
Fin завершує альбом без потреби у великому тріумфі. Пісня не ставить ефектну крапку під усією історією. Дозволяє музиці повільно зникнути й залишає щось недомовлене. Для колишніх Supergrass такий жест здавався б майже неможливим.
Після років бігу гурт відкрив дуже просту річ. Енергія не завжди означає швидкість і гучність. Іноді вона з'являється саме тоді, коли музиканти перестають поспішати. Франція не змінила Supergrass повністю, бо вони цього не потребували. Вона лише дозволила їм на мить перестати бути Supergrass із чужих спогадів.
Коментарі
0