Після I Should Coco Supergrass опинилися в доволі незручному становищі. Вони мали успіх, упізнаваність і публіку, переконану, що вже добре їх знає. Самі музиканти, схоже, не хотіли перетворитися на власну картинку. Alright дав їм усе, але водночас почав визначати очікування. Світ побачив молодість, велосипеди, усмішки й три хвилини легкості. Supergrass дедалі виразніше хотіли показати щось менш очевидне.
Коли успіх починає заважати
In It for the Money 1997 року дає найсильнішу відповідь. Гурт повернувся до Sawmills і працював із продюсером John Cornfield. Студія вже не служила лише для збереження концертної енергії. Цього разу вона стала повноцінним інструментом побудови напруги. Пісні стали важчими, а простір помітно більшим. Енергія дебюту отримала те, чого раніше майже не потребувала: опір, і він пішов на користь усьому гурту.
Richard III входить рифом, позбавленим підліткової легкості дебюту. Гітара важча, барабани рішучіші, вокал дратівливіший. Gaz Coombes, вокал і гітара, уже не звучить невинно. Він і далі може вести мелодію просто до приспіву. Та більше не мусить удавати, що все чудово.
Sun Hits the Sky показує ще цікавішу зміну. Це й далі миттєва, чіпка й дуже мелодійна пісня. Але під поверхнею відбувається значно більше, ніж раніше. Ритм жене композицію вперед, а аранжування постійно відчиняє нові двері. Supergrass починають розуміти, що хіт може містити лабіринт.
Late in the Day натомість дає меланхолії Coombes зазвучати на повний голос. На дебюті подібні відтінки з'являлися радше випадково. Тут смуток перестає бути додатком до енергії. Він стає одним з основних кольорів усієї музики.
Мабуть, саме тоді Supergrass досягли найкращої рівноваги. Вони й далі були швидкими, але не мусили безперервно бігти. І далі писали чіпкі мелодії, але перестали покладатися лише на чарівність. In It for the Money звучить як дорослішання без втрати рефлексів.
Supergrass. Коли можливості стають надто широкими
Через два роки з'явився альбом із простою назвою Supergrass. Обкладинка з рентгенівськими головами натякала на своєрідне просвічування гурту. Усередині музика стала барвистішою й менш однозначною. Гурт уже вмів майже все, і це мало наслідки.
Moving показує їхню зрілість краще за більшість синглів. Спокійний початок раптом розкривається у знайомий розгін. Два різні обличчя гурту вміщуються тут без конфлікту. Саме тоді Supergrass звучать найбільш природно й водночас найбільш свідомо.
Pumping on Your Stereo робить майже протилежний рух. Пісня святкує рок-н-рольну простоту з широкою усмішкою. Вона трохи дурнувата й чудово це усвідомлює. Мелодія миттєво виправдовує все це контрольоване дуркування.
Проблема виникає між найсильнішими моментами платівки. Supergrass уже вміють майже все, тож намагаються зробити забагато. З'являються багатші гармонії, дивніші гітари й додаткові клавішні. Тексти важчають, а аранжування стають дедалі складнішими. Технічно важко мати до цього серйозні претензії. Та емоційно альбом часом менш зосереджений, ніж попередник.
Це цікавий етап для будь-якого дуже талановитого гурту. Обмеження перестають заважати, тож дедалі менше допомагають. Supergrass опинилися саме в такому місці. Могли повернути майже куди завгодно, тому не завжди обирали найкращий напрям.
Life on Other Planets. Повернення до руху
Life on Other Planets 2002 року змінює перспективу. Rob Coombes, давній клавішник-співробітник і брат Gaz, став повноправним учасником гурту. Продюсування доручили Tony Hoffer, який допоміг повернути музиці безпосередність. Supergrass знову скорочують відстань між задумом і приспівом.
Також чути сильніше захоплення роком сімдесятих. Але це не музейне відтворення старих платівок. Гурт просто знову отримує задоволення від руху. Музика повертає легкість, але не невинність.
Grace належить до найприродніших пізніх синглів гурту. Мелодія не потребує ускладнень, щоб одразу спрацювати. Rush Hour Soul знову запускає барабанний двигун Danny Goffey. Brecon Beacons впускає більше дивакуватості й психоделічного неспокою. Run нагадує, що меланхолія нікуди не зникла.
Та я не певен, що альбом повертає колишню свіжість. Після стількох спільних років це, мабуть, було неможливо. Замість свіжості приходить вільне володіння власною мовою. Іноді воно допомагає, бо гурт точно знає, що працює. Іноді заважає, бо рефлекс починає замінювати відкриття.
Supergrass уже могли написати пісню, яка звучала виключно як Supergrass. Та це не завжди означало, що її варто записувати.
Чотири альбоми й кінець обов'язку
Ці три альбоми утворюють значно цікавішу історію, ніж проста хронологія. In It for the Money показує гурт, який справді дорослішає. Supergrass показує гурт, сп'янілий власними можливостями. Life on Other Planets намагається повернути простоту й рух.
Та найважливіше те, чого вони вже не роблять. Не намагаються знову стати хлопцями з кліпу Alright. Власний міф 1995 року цікавить їх дедалі менше. Саме тому другий альбом залишається тут найважливішою точкою.
На In It for the Money Supergrass перестали усміхатися. Від цього вони не стали похмурим рок-гуртом. Лише почали розуміти, що легкості потрібна протилежна вага. Без неї навіть найкращий приспів швидко стає рекламою самого себе.
Після чотирьох альбомів їм уже не треба було нічого доводити бритпопу. Вони не були гуртом одного синглу чи спогадом про одне добре літо. Мали власну мову, навіть якщо часом боролися з нею. Наступний крок міг бути значно ризикованішим.
Вони могли перестати наздоганяти власну молодість.
Для цього треба було лише виїхати з Англії.
Коментарі
0