Примітивний жарт
Найкращий жарт Mac DeMarco у тому, що роками він виглядав, говорив і поводився так, ніби все було жартом. Розтягнутий светр, крива усмішка, сигарета на губі, сценічні витівки, абсурдні відео й почуття гумору, що застрягло десь між шкільним коридором і ніччю з найдурнішими друзями, нібито мали відвернути увагу від людини, яка потім сама сідала у квартирі, вмикала магнітофон і записувала настільки ніжні пісні, що трьох хвилин вистачало, аби весь блазнівський костюм упав на підлогу. Публіка сміялася разом із ним, медіа будували образ вічно веселого ледаря, а він тим часом писав мелодії про самотність, прив'язаність, страх утрати й особливе здивування, яке виникає, коли хтось залишається поруч довше, ніж ми самі наважилися б сподіватися. DeMarco заслужив репутацію любителя дитячих жартів і сценічного хаосу, але в інтерв'ю не раз нагадував: за карикатурою залишається звичайна людина, здатна на щирість, серйозність і емоційну уважність. Проблема в тому, що світ дуже любить блазнів, поки ті не починають говорити правду.
Вітальня замість студії
My Kind of Woman з'явилася на альбомі 2, виданому Captured Tracks у жовтні 2012 року, але платівка народилася не в стерильній студії серед дорогої техніки. Вона постала в маленькій квартирі в Montreal, де DeMarco сам зіграв на всіх інструментах і спродюсував музику за допомогою восьмидоріжкового магнітофона, кількох мікрофонів, підсилювачів у вітальні й усього, що було під рукою. На місяць він майже відгородився від світу й будував пісні з нестачі, а не з розкоші. Ця обмеженість стала однією з головних складових його звучання. Гітара в My Kind of Woman не сяє чисто; вона легко хвилюється, наче відображення у вікні старого автобуса. Бас сухий, без важкого низу, барабани не марширують, а похитуються з невпевненістю, а вокал здається водночас близьким і далеким, ніби його записали поруч зі слухачем, але надіслали з іншої кімнати. DeMarco згадував, що використовував дешеві клавішні Casio й навіть пропускав гітару через семплер, бо не мав великої палітри звуків. Саме тому 2 звучить не як демонстрація продюсерської сили, а як зібрання речей, знайдених у квартирі, викладених на столі й перетворених на маленьке приватне кіно.
Пісня, збудована з нічого
Текст My Kind of Woman майже провокаційно простий. Він не хизується майстерністю, не множить метафор, не вдає літератури й не надягає елегантний піджак перед освідченням. Чоловік каже жінці, що вона зводить його з розуму, що він трохи розпадається перед її очима, що не розуміє, чому вона досі поруч, а потім повертається до одного речення з упертістю людини, яка щойно відкрила найпростішу правду власного життя. Без музики це могло б звучати як грубий жарт на серветці, щось між п'яним компліментом і незграбним зізнанням. Та DeMarco має рідкісну здатність забирати в банальності її банальність. Він розтягує мелодію, дозволяє гітарі трохи розладнатися, залишає м'які проміжки між акордами й співає без жодної вокальної демонстрації, аж поки найпростіші слова не починають звучати як щось сказане після довгого мовчання. Pitchfork описував пісню як несподівано пряму, мрійливу й лагідну, а 2 як мить, коли рання гра з іронією поступилася прозорішим, особистішим пісням. Жарт не зникає. Він змінює роботу: більше не висміює почуття, а захищає їх від надмірного пафосу.
Голос, який не тисне
Найпрекрасніше в My Kind of Woman те, що вокал не намагається взяти слухача під контроль. DeMarco співає не як людина, певна відповіді, а як той, кого дивує власна прив'язаність, трохи втомлений, трохи розвеселений і трохи засоромлений, що щойно сказав забагато. Мелодія опускається без театрального жесту, повертається й повторюється, дедалі більше нагадуючи колисання. Під спокоєм ховається напруження, бо герой питає не лише про близькість. Він також питає, чому хтось хоче залишитися з ним, коли сам він не завжди вміє залишатися із собою. Тут жартівник зустрічає вразливу людину, а найпримітивніший жарт стає найлюдянішим запитанням до іншого: що ти взагалі бачиш у мені, коли я сам часом майже нічого не бачу?
Жінка не є пам'ятником
DeMarco не описує ідеальної жінки, не складає каталог її краси, не робить із неї приз для героя чи романтичну декорацію біля гітари. Він просить показати йому її світ. Цей маленький поворот змінює перспективу всієї пісні, бо почуття означає вже не володіння кимось, а цікавість до його внутрішнього життя. Тому My Kind of Woman можна почути значно зрілішою, ніж підказує її простота. Герой не заявляє, що знає жінку досконало. Він визнає: хотів би дізнатися більше, увійти до місця, якого ще не розуміє, навчитися її ритму, світла, тиші й усіх дрібниць, схованих від решти світу. Ніжність не приходить тут із букетом великих декларацій. Вона сідає поруч, торкається плеча й питає, чи можна залишитися ще трохи.
Кліп як черговий маневр
У кліпі режисера Alex Lill DeMarco знову надягає перуку, перевдягається, перебільшено дивиться в камеру й грає власним образом так, що глядач не може визначити, чи бачить зізнання, пародію на зізнання, чи жарт людини, яка боїться, що хтось сприйме її надто серйозно. Візуальна гра не руйнує пісні; вона відкриває її механізм, бо цій ніжності від початку було потрібне легке маскування. Mac DeMarco ніколи не був артистом, який запалює свічку й офіційно оголошує початок інтимності. Він радше надягне перуку, скорчить дурну гримасу, перечепиться через власне взуття, а коли всі вже сміятимуться, потай пронесе одну фразу, достатньо сильну, щоб конкретна людина затрималася довше.
Присвята без імені
Можна слухати My Kind of Woman як невинну пісню про кохання, як зразковий приклад домашнього інді початку 2010-х, або зосередитися на характерному хорусі гітари, сухому басі, простому ритмі й мелодії, яка понад три хвилини не робить жодного зайвого руху. А можна почути щось особистіше без обов'язку казати це вголос. Іноді з'являється хтось, поруч із ким простота перестає бути бідністю, тишу не треба негайно заповнювати, а найпростіше речення раптом виявляється достатнім. Людина й далі жартує, ховається за самоіронією й удає, ніби нічого важливого не відбувається. Але музика вже все знає й повторює одну мелодію з упертістю, якої розумно не поясниш.
Отже, найкращий жарт Mac DeMarco не в тому, що він сховав ніжність за дуркуванням. А в тому, що ніжність була видимою від самого початку, просто всі дивилися на його дурну гримасу.
Коментарі
0