У 2022 році змінилося все, і в цьому реченні немає ані грама перебільшення. Це був не складний період і не мить непевності, а щось таке, що розтрощило життя на шматки й змусило складати його наново без жодної гарантії, що воно колись запрацює так, як раніше. Це також переставило людей довкола мене. Одні зникли, інші опинилися ближче, ніж будь-коли, і раптом стало зрозуміло, що близькість і відстань мають дуже мало спільного з тим, де кожен був до цього.
Я не хочу тут переповідати саму аварію. Я вже це зробив, і кожен, хто хотів, міг про неї прочитати. Цей текст не про зіткнення, а про те, що залишається потім, коли все вже стихло й ти опиняєшся сам на сам із собою в реальності, якої не обирав.
У цій реальності залишається музика.
До аварії я не вибудовував навколо неї жодної філософії. Не силувався все аналізувати й не вдавав, ніби кожен трек є великою подією. Я просто слухав. Щось відчувалося або ні, іноді більше, іноді менше. Одні речі проникали глибше, інші пролітали повз. Цього було достатньо.
Потім я не почав раптом слухати інакше. Просто одна конкретна пісня стала повертатися знову і знову, вперто й без дозволу.
Після аварії я дуже часто повертався до Jak dobrze, że Cię mam Кортеза, назва якої означає "Як добре, що ти в мене є". Я знав її й раніше, коли життя ще трималося купи, але лише згодом вона стала чимось більшим за просто добре написану пісню. Вона перестала бути вибором і стала потребою.
Це найпростіше було помітити в одному жесті, який я повторював частіше, ніж хотів би визнати. Я натискав повтор і залишався в тому самому місці ще раз, а потім ще, ніби в цих кількох хвилинах було щось, чого я не міг знайти більше ніде.
Пам'ятаю, як лежав після всього цього й не міг робити багатьох речей, які колись здавалися очевидними, а пісня грала знову. На ці кілька хвилин я зрозумів, що не мушу нічого владнувати, пояснювати чи доводити. І, як не дивно, цього було достатньо.
Найсильніше мене вразило пізніше, коли я побачив своїх дітей, Staś та Anielka, і зрозумів, наскільки близьким був світ, у якому вже не було б мене або когось із них. Межа між тим, що існує зараз, і тим, чого могло б уже не бути взагалі, виявилася такою тонкою. Пісня перестала бути лише джерелом хвилинного спокою. Вона набула дуже конкретного значення, яке вже не можна було просто почути, а потім забути.
Бувають миті, коли дивишся на власних дітей і не знаходиш ані гучних слів, ані висновків, лише просте усвідомлення, що ти тут і що це зовсім не було неминучим. Тоді знову повертаєшся до тієї самої пісні, бо тільки вона здатна втримати те, що ти не можеш скласти в речення.
Пам'ятаю й зовсім іншу мить, коли намагався повернутися до "нормального життя", увімкнути щось нове, перевірити, що відбувається, і знову стати тією самою людиною, яка живе музикою й розуміється на сцені. За кілька хвилин я ловив себе на тому, що все це проходить повз мене й уже не діє так, як раніше. Я все одно повертався до однієї пісні, бо тільки там щось іще залишалося на своєму місці.
Лише тоді я зрозумів, що справа не у смаку й не у виборі.
Справа в потребі.
Повтор уже не був зручністю чи звичкою. Він означав зупинитися в місці, яке можна було витримати, коли решта дня ставала надто важкою. Збоку це, можливо, здається банальним. Зсередини все працює інакше. Іноді тобі справді потрібна одна річ, яка не змінюється, коли все інше давно змінилося.
Разом з аварією прийшло ще дещо, про що я раніше не замислювався: те, як тіло реагує на звук. Раптом виявляється, що музика не просто те, що ти чуєш. Ти відчуваєш її фізично, іноді надто сильно, іноді надто важко, а часом із такою силою, що мусиш її вимкнути, бо не здатен витримати.
А в інші миті одна пісня робить більше за будь-що інше. Вона дає тобі щось, чого неможливо назвати, хоча ти точно знаєш, що саме цього потребував.
Звісно, музика нічого не виправляє, і я не збираюся вдавати протилежне. Вона не повертає час назад, не лагодить стосунки й не відновлює втраченого. Але вона може залишатися поруч так, щоб не виснажувати, нічого не вимагати й не ставити запитань, на які ти все одно не маєш відповіді.
Сьогодні я не скажу, що слухаю краще. Це була б звичайна брехня. Я слухаю з іншим тягарем усередині. Через це деякі речі залишаються довше, а інші перестають існувати взагалі.
Можливо, саме тому ця пісня так довго залишалася зі мною. У певний момент вона перестала бути лише піснею й стала тим, що було поруч, коли я цього потребував, без інтерпретацій і всієї тієї складної надбудови, яку ми так легко створюємо, коли все гаразд.
Коли ж усе не гаразд, залишаються найпростіші речі. Іноді їх достатньо.
Коментарі
0