Якби в емоцій був музичний продюсер, вони звучали б як Jordan Rakei: точно, м’яко, без зайвої драми, але влучаючи саме туди, куди треба. Навіть власні думки стають стерпними, якщо хтось правильно їх зведе.
Бувають миті, коли музика перестає бути тлом. Вона заходить трохи надто глибоко, у незавершені розмови, повідомлення без відповіді й думки, що завжди повертаються невчасно. І тоді з’являється Jordan Rakei. Він не прибирає безлад обіцянкою, що все буде добре. Він розкладає його так, щоб поруч можна було сісти. Вмикаєш Eye to Eye, і за кілька секунд здається, ніби хтось перехопив керування темпом твоїх думок.
Соул, який не розтікається навсібіч
Rakei легко міг би стати ще одним чутливим чоловіком, який робить красиву музику. У нього є голос, відчуття, продакшн і емоції. Натомість він чинить навпаки. Контролює, а не вихлюпує почуття, згладжує, а не драматизує, говорить півголосом, а не кричить. Тому він сильніший за половину артистів, які вирушають торкатися душі.
Послухай Sorceress і зверни увагу, скільки всього відбувається під видимим спокоєм. Нічого не нав’язують. Наче хтось поруч упорядковує власний хаос, а ти майже випадково починаєш упорядковувати свій.
Досконалість, яка не виснажує
Найдивніше те, наскільки ця музика відшліфована і як мало вона цим вихваляється. Кожен елемент на своєму місці. Продакшн чистий, аранжування продумані, голос стоїть саме там, де має. Та це ніколи не звучить як електронна таблиця. Це звучить як випадковість, що сталася бездоганно.
Mind's Eye здається легкою, хоча побудована з хірургічною точністю, той рідкісний рівень, коли досконалість удає, ніби її немає. Можливо, тому повертатися до неї не набридає.
Музика для тих, хто забагато думає
Будьмо чесні, ця музика не для всіх. Вона для вечорів, коли голова відмовляється вимикатися, безцільних прогулянок і митей, коли щось гризе, але не називається. Якщо ти аналізуєш розмови після їх завершення, повертаєшся до ситуацій багаторічної давнини й тримаєш у голові більше відкритих вкладок, ніж у браузері, ти саме там, де ця музика починає діяти.
Його версія Mad World стає чимось більшим за кавер. Це тихе прийняття того, що не все потрібно розбирати на складові.
Емоції без видовища
У час, коли половина музики кричить "подивися, що я відчуваю", Rakei робить щось майже старомодне. Він фільтрує. Жодних величезних вибухів, театральних приспівів чи надміру. Є щось складніше: спокій.
Це не бездумна розслабленість, а спокій, що приходить після роздумів про щось важке. Ottolenghi нагадує розмову, де ніхто не підвищує голосу, але сказано все.
Не та музика, яку вмикають для інших
Можливо, саме це найважливіше. Це не музика для вечірки й не те, чим хизуються перед друзями. Її вмикаєш для себе, як розмову, яку нікому більше не треба пояснювати, або нотатку в телефоні, яку ніколи не опублікуєш. Вона працює, бо зовсім не намагається стати універсальною.
Add the Bassline цілком могла б звучати на тлі. Але якщо слухати уважно, пропустити її вже неможливо.
Вона справді дає лад голові?
Ні, і це добре. Не все можна виправити. Деякі речі залишаються, окремі запитання не мають відповіді, а певні емоції повертаються всупереч твоєму бажанню. Музика Rakei робить інше. Вона робить хаос тихішим, зрозумілішим і менш страшним. Іноді цього досить.
Упорядкувати можна не все. З хорошою музикою принаймні не доводиться зустрічати це в тиші.
Коментарі
0