Спочатку ти чуєш риф.
Він не надто складний, і саме тому одразу застрягає в голові. Проте гітара Ian Dench поводиться не як типова основа рок-композиції. Вона коротка, нервова, ритмічна, радше підстрибує, ніж веде мелодію. Замість того щоб тягнути пісню за собою, починає танцювати разом із нею.
За мить входить бас, і весь трек раптом починає змінювати форму.
Гітара каже: рок. Ритм відповідає: клуб. Вокал зачіпає хіп-хоп, а бас поводиться так, наче щойно втік із фанкового запису.
Unbelievable не надто прагне визначитися, чим вона, власне, є.
На щастя, ніхто не змушував EMF ухвалювати таке рішення.
Ian Dench згадував, що риф народився разом із мелодією після розриву з дівчиною. Сам він описував його рух як щось середнє між блюзовим і фламенковим способом мислення. У студії він грав цю фігуру разом із басистом Zak Foley, тож два інструменти практично злипаються в єдиний механізм.
І саме тут починається весь фокус.
Під рок-гуртом працює машина.
Рок зустрічає семплер
Продюсер Ralph Jezzard уже підготував барабанний семпл, а Dench допрограмував додаткові партії, щоб надати ритму сильнішого, фізично відчутнішого натиску. До цього додаються синтезатор Yamaha CS 10, фортепіано, запрограмоване на семплері Casio FZ 1, і короткі звукові семпли, розкидані по всьому аранжуванню.
Це початок дев’яностих, утиснутий у неповні чотири хвилини.
Ще зовсім недавно подібні елементи часто належали до різних світів. Гітара залишалася гітарою, хаус жив у клубі, хіп-хоп будував треки із семплів, а британський інді мав власні зали, власну пресу й власну публіку.
EMF з’явилися саме в ту мить, коли ці кордони почали більше заважати, ніж допомагати.
James Atkin згадував захоплення хіп-хопом, ейсид-хаусом, електро, Soul II Soul, чиказьким хаусом і детройтським техно. Dench урівноважував ці пориви гітарним сонграйтингом, але не намагався їх заглушити.
Саме тому Unbelievable не звучить як компроміс.
Вона звучить як зустріч кількох мов, які раптом виявляють, що мають спільний ритм.
Кожен елемент тягне пісню у свій бік, і все ж ціле нахабно тримається купи. Гітара хоче бути рифом. Бас хоче танцювати. Барабани хочуть на танцмайданчик. Вокал то співає, то говорить, то майже читає реп.
Навіть знамените Oh! після приспіву не належить жодному учасникові гурту. Це семпл американського коміка Andrew Dice Clay. Пізніше Dench розповідав, що права вдалося владнати після випадкової зустрічі з Rick Rubin у Лос-Анджелесі.
Сьогодні такий монтаж звуків нікого не дивує.
Тоді він належав новій мові попу.
James Atkin майже не намагається співати гарно
Та найбільше мені подобається вокал.
James Atkin не намагається довести, що він великий рок-вокаліст. Він співає високо, зухвало, часом майже недбало. Куплети мають більше спільного з ритмічною декламацією, ніж із класичним веденням мелодії.
Потім приходить приспів.
Він абсурдно простий і миттєво захоплює весь трек.
Ця недбалість була почасти свідомою. Atkin згадував, що вже на чотиридоріжковому демо співав пісню дуже вільно. Під час повноцінної сесії гурт хотів зберегти легкість живих виступів, тож вокал записали лише двічі.
На платівку потрапив перший дубль.
І дуже добре.
Завдяки цьому Unbelievable не звучить як сингл, зібраний комісією з питань міжнародного успіху. Ніщо не відполірували до стану, в якому зникає характер виконання.
Atkin залишає подряпини.
Чути людину, яка стоїть перед мікрофоном не для того, щоб показати техніку. Їй треба кинути фразу, влучити в ритм і зникнути, перш ніж хтось устигне її виправити.
Увесь трек працює так само.
Гітара, семплер, фанковий бас, реповані фрази й клубний пульс опиняються в одній кімнаті. Ніхто не поступається місцем.
І все ж місця вистачає всім.
Ідеальна мить між 1990 і 1991 роками
Сингл вийшов у Великій Британії 22 жовтня 1990 року на лейблі Parlophone. В офіційному британському чарті він з’явився 3 листопада, а в грудні дістався третього місця. Загалом провів тринадцять тижнів у Top 100.
Досить поглянути на сусідів.
Тоді у британському Top 40 можна було знайти 808 State, Deee Lite, Soul II Soul і Monie Love. Танцмайданчик, хіп-хоп і поп дедалі частіше заходили один до одного в студію без стуку.
EMF були не єдиним британським гуртом, який поєднував гітари з електронікою. Тодішня преса порівнювала їх, зокрема, з Jesus Jones і Pop Will Eat Itself.
Однак Unbelievable мала одну перевагу.
Під усім цим стильовим гібридом ховалася пісня з надзвичайно простим центром тяжіння.
Можна було аналізувати семплер, фанковий бас, ейсид-хаус, гітарну фігуру й хіп-хопову фразу.
А можна було нічого не аналізувати й просто стрибати.
Американці обрали другий варіант із винятковою ефективністю.
20 липня 1991 року Unbelievable очолила Billboard Hot 100. У Великій Британії вона зупинилася на третьому місці, тож найбільший сингл EMF за Атлантикою мав іще більший успіх, ніж удома.
У Польщі він теж не залишився непоміченим. Архів Lista Przebojów Programu Trzeciego фіксує сім появ у чарті між 19 липня і 30 серпня 1991 року. Найвище пісня піднялася на вісімнадцяте місце.
Але цифри розповідають лише кінець історії.
Найцікавіше сталося раніше, у мить, коли п’ятеро хлопців із Forest of Dean перестали ставитися до гітари, семплера, клубного ритму й поп-мелодії як до речей із різних полиць.
У Unbelievable гітарі не треба боротися з електронікою.
Вона може танцювати разом із нею.
І саме тому цей простий риф, понад три десятиліття по тому, досі не може всидіти на місці.
Коментарі
0