Деякі альбоми народжуються на перетині кількох історій: особистого минулого артистки, звуків, успадкованих від інших часів, і людей, які вирішують створити щось, чого ніхто з них не зміг би зробити самотужки. 5:55 саме з таких платівок.
Charlotte Gainsbourg випустила її 2006 року, через два десятиліття після дитячого дебюту, записаного разом із батьком. Це був лише її другий студійний альбом, який одразу вислизнув із простих категорій.
Архітектори звуку
Музичну тканину платівки виткав дует Air, Jean-Benoît Dunckel і Nicolas Godin. Їхні синтезатори, фортепіано та м'які багатошарові аранжування заповнюють кожен простір властивою їм тонкістю. Продюсуванням займався Nigel Godrich, знайомий кожному, хто слухав Radiohead.
До сесій долучилися барабанщики Jeremy Stacey і легендарний Tony Allen. Струнні партії записав The Millennia Ensemble під керівництвом David Richard Campbell, а Joby Talbot допомагав з аранжуваннями. Тексти написали Jarvis Cocker із Pulp і Neil Hannon із The Divine Comedy, що пояснює літературність і легку іронію, які просочують увесь альбом.
Розмова з батьком
Неможливо говорити про 5:55, оминувши Serge Gainsbourg. Його тінь з'являється відразу, але Charlotte не наслідує голос батька. Вона радше вступає з ним у розмову.
У The Songs That We Sing струнна фраза на мить викликає атмосферу Bonnie and Clyde. Це свідомий і точний жест, не данина, а діалог. Повторювані басові лінії, гіпнотичні барабанні цикли й чуттєва атмосфера слів можуть нагадати Histoire de Melody Nelson. Спадщина присутня, але не пригнічує.
Усе життя Serge був захоплений жіночим голосом як інструментом. Він записувався з Brigitte Bardot, Jane Birkin і Catherine Deneuve, бо його цікавили крихкість і неоднозначність цих голосів. Свідомо чи ні, Charlotte продовжує цю традицію власним тембром, часом дивовижно близьким до голосу молодої Jane Birkin. Родинна історія та історія французької пісні переплітаються ще міцніше.
Назва дає ще одну підказку. 5:55 є миттю, завислою між ніччю і світанком, коли місто ще спить, але щось уже починає ворушитися. Влучна метафора для музики, що ніколи остаточно не прокидається з напівсну.
Голос як інструмент
Найбільша сила альбому парадоксальним чином міститься в його найтихішому елементі. Крихкий, майже прошепотілий голос Charlotte завжди залишається за крок від тиші. Він не бореться за увагу, а прослизає в музику й стає її частиною.
У світі, що винагороджує вокальні демонстрації, така стриманість потребує сміливості. Саме вона надає сили композиціям 5:55, Jamais і Little Monsters. У них немає драматизму, лише атмосфера, яка поволі наростає й залишається надовго після того, як замовкають динаміки.
Charlotte роками трималася на відстані від музики, більше цікавлячись акторською кар'єрою. Створення 5:55 стало сміливим поверненням у простір, який завжди асоціювався з величезною тінню її батька. Те, що в цьому просторі їй вдалося залишитися собою, можливо, є найбільшим досягненням альбому.
Те, що залишається
5:55 глибоко французький у своїй елегантності, стриманості, іронії та дистанції. Водночас це значно більше, ніж естетична вправа.
Альбом доводить, що можна жити поруч із великою спадщиною й не дозволити їй себе поглинути. Charlotte Gainsbourg не тікає від прізвища, яке носить. Вона перетворює його на матеріал для власної роботи, на розмову з історією.
Результат вийшов інтимним і неквапливим. У музиці, яка дедалі частіше кричить, аби її почули, здатність говорити пошепки стала справжньою рідкістю.
Коментарі
0