Англія після заходу сонця
Обкладинка Select була готова до війни раніше за свого героя. Brett Anderson стояв на тлі Union Jack, а величезний заголовок наказував американцям забиратися додому, наче почалося національне повстання проти фланелевих сорочок, гітарного фідбеку й усього дощу, що падав із Seattle на британські чарти. Був квітень 1993 року. Дебютний альбом Suede щойно з'явився в магазинах, Англія знову знаходила власний голос, а пресі потрібне було обличчя, яке можна прикріпити до нової епохи. Проблема полягала в тому, що Suede не вміщалися в тому прапорі.
Прапор був чистим, геометричним і однозначним. Світ Brett Anderson мав колір нікотину, дешевого вина, розмазаної помади й мокрого асфальту, побаченого з останнього нічного автобуса. У ньому не було палаців, стадіонів чи гордої нації, що крокує до кращого майбутнього. Були квартири з тонкими стінами, передміські вулиці, випадковий секс, безсоння, таблетки, зрада й люди, які намагалися виглядати зірками, хоча наступного ранку мали повернутися до своїх маленьких кімнат. Британія Suede починалася там, де закінчувалися листівки.
Перший сингл, The Drowners, з'явився в травні 1992 року й не підкорив чарти. Цього вистачило, щоб щось зрушити в британській музиці. Гітара Bernard Butler не звучала як чергова спроба наздогнати Америку. Вона розгорталася широко, нервово й театрально, часом нагадуючи люстру, що падає на підлогу муніципальної квартири. Anderson співав високо, розтягував склади, згинав тіло й мову, наче просто стояти біля мікрофона було надто однозначною формою існування. Він не був схожий на хлопця, що от-от запросить друзів на пінту. Він здавався здатним спокусити друга, його дівчину, а потім украсти їхні сигарети.
Це була перша революція Suede. Гурт відповів на американський гранж не британською силою. Він відповів британськими штучністю, театральністю й непевністю. Замість удавати природність, Suede виставили костюм напоказ. Замість автентичності, виміряної довжиною волосся й брудом на черевиках, вони запропонували людину, яка сама обирає свою позу, бо реальність дала їй лише ролі, що їх вона відмовилася приймати.
Гламур, куплений за останню дріб'язкову решту
Ранніх Suede часто розташовували десь між David Bowie і The Smiths, але таке порівняння надто зручно впорядковує гурт. Bowie впав із космосу. Morrissey відмовився від земних утіх. Brett Anderson ходив нічним південним Лондоном і хотів усього одразу: краси, сексу, слави, любові, краху, наркотичного туману й когось, хто побачить у ньому надзвичайну людину раніше, ніж місто знову зменшить його до належних розмірів.
Suede не співали про розкіш. Вони співали про гру в розкіш на останні монети. Гламур був не лімузином біля готелю, а ретельно обраною сорочкою, яку надягали в кімнаті із запахом вогкості. Він не був нагородою за успіх. Він був захисним механізмом. Людина поправляла волосся, запалювала сигарету й виходила з дому, бо це була єдина доступна відповідь життю, яке від самого початку намагалося поставити її до лави.
Це чути в Metal Mickey, що вривається до кімнати з усією гітарною нахабністю, залишаючи за приспівом нервове тремтіння. Це чути в So Young, де молодість не є етапом на шляху до дорослості, а коротким періодом імунітету, коли помилки ще можна робити швидше, ніж приходять їхні наслідки. Це чути в Pantomime Horse, де велика мелодія не підносить нікого над самотністю, але дозволяє ясніше побачити її розмір.
Bernard Butler будував музику, більшу за кімнати, де відбувалися ці історії. За кілька секунд його гітара могла перейти від металевого надрізу до романтичного розмаху, наче Johnny Marr раптом вирішив писати мелодрами. Anderson відповідав голосом, що постійно балансував між маскулінністю та грою в маскулінність. Однієї миті він був зухвалим, наступної відчайдушним, ніколи не дозволяючи вирішити, чи персонаж спокушає, благає, насміхається, чи готується втекти.
Дебют Suede вийшов наприкінці березня 1993 року, увійшов до британського чарту на першому місці й за кілька місяців здобув Mercury Prize. Статистика підтверджує успіх, не пояснюючи його значення. Важливішим було те, як тисячі людей упізнали себе у світі, що не був схожий на перемогу. Suede співали не для впевнених завойовників. Вони співали для людей, яким щовечора доводилося будувати особистість від початку, бо жодна з доступних версій не пасувала.
Бритпоп до пабу
Пізніша історія бритпопу гучна, чоловіча й легка для фотографування: пінта, піднята над головою, гітара, розфарбована прапором, сигарета, приліплена до нижньої губи, приспів, який співають тисячі хлопців, переконаних, що світ нарешті належить їм. У цій версії історія починається з Oasis, проходить через медійну битву з Blur і завершується в резиденції прем'єр-міністра, де музиканти зустрічаються з політиками й усі ненадовго уявляють, що популярна культура може керувати країною.
Suede стояли на початку цієї історії й не належали її фіналу. Через багато років Anderson описував бритпоп як дедалі більш чоловічу, націоналістичну й огидну карикатуру, у якій він не хотів брати участі. Легко зрозуміти чому. Гурт допоміг відкрити епоху, що згодом усунула чимало її найцікавіших рис. Сексуальну неоднозначність замінила мачистська культура хлопців. Класова тривога стала декорацією. Британськість перестала бути тлом приватної драми й стала брендом, надрукованим на горнятках, футболках та обкладинках журналів.
Ранні Suede не пропонували спільноти, заснованої на схожості. Вони давали прихисток людям, які не могли вписатися в жодну спільноту. На обкладинці дебюту дві андрогінні постаті цілувалися, а їхні гендери неможливо було визначити з першого погляду. Зображення не було додатком до музики. Воно її підсумовувало. Тіла наближалися одне до одного, а ідентичність залишалася поза досяжністю чужої певності.
Пісні працювали так само. Персонажі Anderson бажали, не завжди знаючи кого. Вони кохали, але їхня любов рідко була безпечною. Вони кривдили інших, дозволяли кривдити себе, заходили до квартир незнайомців і поверталися на світанку зі знанням, яке потім не могли пояснити на роботі. Сексуальність не створювала стабільної ідентичності в цьому світі. Вона розхитувала, була ще однією нічною вулицею, що вела за межі знайомого міста.
Animal Nitrate увійшла до британської десятки й прозвучала на Brit Awards. Телевізійна аудиторія отримала чіпку гітарну пісню, наповнену насильством, бажанням, приниженням і відчаєм. Suede потайки провели небезпечну тварину до національної вітальні й дозволили їй перейти килим під світлом камер. Таким був їхній поп: досить красивим, щоб його впустили, досить брудним, щоб залишити плями.
Нова Англія
Suede не винайшли британську гітарну музику, глем-рок, андрогінність чи пісні про передміське життя. Вони винайшли нове їх поєднання в мить, коли Британії була потрібна власна мова, але вона ще не знала, як швидко перетворить цю мову на гасло.
The Drowners не звучала як гімн руху. Вона звучала як таємниця, підслухана крізь стіну. Metal Mickey мала енергію хіта, але рухалася надто дивно, щоб рівно стояти в ряду. Animal Nitrate відчинила двері у світ, якого масова культура воліла не бачити. So Young перетворила молодість на небезпечний стан, а Pantomime Horse показала, що велич можна уявити, навіть коли нікуди йти.
Згодом прийшли Blur зі своїм даром суспільного спостереження, Pulp із класовою точністю Jarvis Cocker і Oasis з обіцянкою, що будь-який хлопець із робітничого кварталу може ввійти на стадіон і вимагати безсмертя. Кожен розширив кордони бритпопу. Suede першими намалювали його нічну карту. Без гурту британськість могла б залишитися переліком музичних посилань. Anderson і Butler зробили її місцем, де жили люди, повним диму, низьких стель, мокрих тротуарів і тих, хто хотів більшого, перш ніж навчився це називати.
Бритпоп отримав свій прапор, героїв, битви, стадіони й офіційну міфологію трохи пізніше. На той час Suede вже вийшли з клубу на світанку, з розстебнутою сорочкою, розмазаною помадою й рукавами, мокрими від дощу. На вулиці не звучав національний гімн. Були лише перший автобус і нове переконання, що Англія не мусить бути тим, що майорить над головою. Вона могла бути всім, що залишилося на шкірі.
Найбільш британським у Suede були не акцент, впливи чи знання старих платівок. Це була напруга між розміром мрії та тіснотою буденного життя. Людина стояла в маленькій кімнаті, але співала так, ніби дах щойно відлетів. Вона не мала нічого, проте чотири хвилини рухалася як аристократ власного падіння. Вона знала, що, ймовірно, програє, але дбала, щоб поразка мала правильну зачіску.
Коментарі
0